* * *

* * *

Ти пробач мені, Всесвіте, складені крила
і змарновану ніжність, і згаяні дні!..
Ніби ще не жила, ніби ще не любила.
І ще стільки життя у змарнілій мені!

Та неправда: було! І розкрилля, і пута,
і шалений політ від мети до мети...
Боже, скільки всього я ще маю забути!
Скільки ще - пролетіти? пробігти? пройти?

Я нестримно живу. Отже, серцю так треба.
І хтозна скільки сліз ще зроню крадькома...
Дужий Всесвіт молю, щоб подужали небо
двійко рідних крильцят. Щоб усе не дарма.

Скільки в серці одненькім надій і покути!..
Скільки холоду й жару в ковтку самоти!..
Боже, скільки всього я ще маю збагнути!..
Боже, скільки всього я ще мушу змогти!

Я жила. Я була. Я кохала й тужила.
І втрачала себе там, де згоди нема...
Ти мені зашпаклюй всі надірвані жили,
ну а решту любов залікує сама.

Тетяна Яровицина