Допис про Мову

17.02.2021

Беру участь у акції Бібліотек Солом’янки  #Рідніша_за_рідну 

Тетяна Яровицина, 40+, поетеса, перекладачка, бібліотекарка: 

"Я писала так багато дописів про мову, що вже втомилася рахувати. Хай буде ще один, трішки видозмінений. 

Отже, я - колишня російськомовна людина. Наразі мені російська зчужіла, як і все, що пов'язано з північним сусідом. Вона лишається актуальною лише як джерело інформації, та й по всьому, і майже нічим не відрізняється від інших іноземних мов. У решті випадків я її більше не потребую (варто було лишень відважитися відімкнути російськомовну розкладку та українізувати свої гаджети). 

 А ось українська - це справжня любов, ще зі школи! 

Проте про все - своєю чергою.

  • Уже восьмий рік минає, як я вирішила перейти на українську. Дуже потужним поштовхом виявився передвоєнний туристичний візит до ГУЛАГу (Пермський край, пос. Кучино), де томився наш Левко Лук'яненко, де замордовано нашого Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого... І це не тільки 4 долі. Їх сотні й тисячі. Питання: за що вони потерпали? А за те, щоб Україна мала шанс зберегти для нас із вами нашу Мову. 
  • Сьомий - як не переходжу на російську із ввічливості. Причина - події на сході України, тисячі полеглих воїнів, жертв агресії та понівечених доль. 
  • Шостий - як узагалі не послуговуюся російською, дослідивши 300-літню історію заборон української мови на території України. 
  • П'ятий - як вичищаю свій інформаційний простір від чужомовних "буков", від транскрибованих кальок з російської в емейлах, назвах сторінок тощо. 
  •  І лише четвертий - як додумалася прибрати з клавіатур російськомовну розкладку, лишивши українську та англійську. 
  • Третій рік - як різко обмежила коло свого спілкування до суто українськомовного. 
  • Другий рік - як виставила чіткі межі, проте 90-95% українців у мережі до мене звертаються українською, вітають українською, сперечаються і навіть намагаються сваритися зі мною - теж українською. 
  • Перший рік - як відчуваю, що мені дійсно легко стало писати і говорити, ба навіть сваритися і жартувати. Я вільно спілкуюся українською, мрію українською, сню українською, читаю українською, дошукуюся українською, прозріваю українською. І вірите, назад не хочу! Я не просто "змінила язьік на мову", я просунулася в самоідентифікації як українка... 

Чи все й одразу мені вдавалося? Аж ніяк. Було всякого: були помилки, були задкування, були хвилини слабкості, була агресія й відчуття нестачі аргументів, аби переконати затятих, були сльози і були паузи у спілкуванні, були й болючі прощання, якщо вже далі разом ніяк... 

Спершу я не була готова до всього цього. Я розуміла лише, заради чого я наважуюся на 100% вихід із зони комфорту. Як наслідок - здобула постійну самоосвіту, хаотичний пошук себе справжньої (своєї "тарілки", якщо простою мовою). Тепер - я готова. Я сприймаю усе холодним розумом, приймаю виклики і не зважаю на перешкоди. Тому що вже не маю сумнівів, отже, мене ніщо не розхитує. Я навіть роботу змінила, аби бути ближчою до мови. 

Що мені допомагало рухатися? Пристрасть пізнати усе нове й незвідане, світочі, вчителі, друзі, книжки, українська історично-літературна глибінь... І значною мірою... прізвище. От набридло бути ЯровІциною у своїй країні, у країні, яка не цінує, не знає й не відчуває своєї мови. А нас є прекрасні слова ЯровИця (гора), яровИна (посіви зернових) тощо... 

Дуже допомогли "Вибрані твори" Михайла Стельмаха, з яких... ні, не так, з якого я спершу виписала 2 тисячі гарних, але рідковживаних мною українських слів. Так народилася рубрика "До мовної скарбнички" у моєму життєписі. Далі викликали захват від мови Валер'ян Підмогильний, Володимир Лис, Станіслав Чернілевський та багато інших. Мізки на місце поставили дослідження питання національної ідеї та ідентичності українців. 

З книжок ще дуже допоміг словник "Мова не калька" (це взагалі знахідка!) З онлайн-ресурсів стали в пригоді онлайн-словники "Укрліт.орг" (приклади літературногослововживання), "Словники України online" (наголоси і синоніми), "Російсько-український словник сталих виразів" та інші ресурси. 

Що мене зупиняло? Страх, що не подужаю, що не буду прийнята "чистокровними" і "маститими"; що скажуть люде, котрі звикли сприймати мене іншою; якою мовою, зрештою, колупатимуся у "власній тарілці" за родинним столом? Мене обступала купа питань. Чи витримаю психологічно? Чи зможу ставити питання руба чи буду плазувати? Чи розпочну тут і зараз жити українцем в Україні чи безславно закінчу животінням хохла у Хохляндії? 

Цей непростий процес становлення можна назвати "болючою линькою" (напочатку), можна порівняти зі "сходженням на вершину і поверненням додому" (у процесі, коли на кожній висоті, за підйому, спуску й на вершині бачиш різну перспективу та масштаби, розумієш: сходити важко, додолу котитися легко, а на вершині сніги і вітри), можна говорити про "підбір ключиків" до замкнених сердець (станом натепер), можна говорити про минулу "гіркоту поразок" і теперішню "жагу знань та досвіду", які відбалансують мене (колись) та зміцнять силу мого переконання. 

 Хай дехто натомість переконує, що, вдавшись до самоізоляції, я лишаюся у своїй "бульбашці", а поза нею є бульбашка, за пропорціями співмірна північному сусідові. І знаєте, що я вам скажу? Я пишаюся своєю бульбашкою!!! В ній багато чистоти і свіжості; в ній багато відкриттів і викликів; в ній світ міниться фантастичними барвами! У ній вже немає злоби і роздратування, немає малороства і у ній є самодостатність та впевненість; у ній є простір до саморозвитку і прийняття світу таким, який він є; у ній є повага до минувщини і промениста віра в завтрашній день! 

Ранком кожного дня я знаю, чим його наповнити, що опанувати, що запланувати собі, до чого повернутися. Усі мої дні повноцінні: я знаю, хто я, для чого я, я усвідомлюю свою кінцеву мету, сьогоднішні прагнення і найближчі дії. І, вірите? Я у гармонії сама з собою, з оточенням (часом його конче необхідно змінити), мене поважають інші. 

Так, я жива людина, я вигораю, втомлююся, та надто вже мені хочеться побачити самодостатню, красиву, гонорову українськомовну Україну, яка не розчаровуватиме і не відваблюватиме своїх дітей, а навпаки - зачаровуватиме своєю незбагненною силою. 

Про одне прошу: припиніть суперечки - викиньте старі ключі, вони не працюють!!! Допомагайте людям перейти на державну мову, страхуйте, бадьоріть, надихайте! Не бійтеся! Розслабтеся! Нарощуйте нові нейронні зв'язки! Будьте вдячні за зауваги і виклики, перетворюйте їх на можливості! Видобудьте з себе енергію творення, а не руйнації чи то прихованої агресії! Розумію, що вам болить!!! Але нехай ваша любов буде сильнішою за ненависть. Вчіться мистецтва ефективної комунікації! А тоді вже контролюйте, направляйте, дотискайте. Я вірю, у вас все вийде!!! 


Я бачу, що багато з нас вже практично ГОТОВІ до змін, вони МОЖУТЬ, вони ДОРОСЛИ - кожен своєю чергою. Вони лише чекають на знак, на дружнього копнячка, на надійне плече і рідну душу, яка "ризикне" почати змінюватися разом. Проте ми, як нація, не змінимося ані за день, ані за рік. Попереду - важкі роки повільної трансформації та пильного самоконтролю. Звісно, хтось має бути першим, хтось другим, а хтось мусить і задніх пасти. Але ж ми здужаємо, правда?!

Та спершу не зайвим було б усвідомити ланцюжок еволюції: уникнення - опір - апатія - реагування - передбачення - створення. Де ми з вами зависли зараз? Де ми воліємо опинитися за півроку? За рік? За десятиріччя? Наразі це мене непокоїть більше, ніж власний добробут. А ще, знаєте, мене лякають цвинтарі, де "всьо на русском язьікє". Якщо так буде й надалі, це означатиме лише одне: ми з вами так нічого і не змогли, бо ледарі та нездари. 

Я не хочу, аби за нашого німого потурання Мова вмирала. Не послуговуючись мовою своїх пращурів, ми вбиваємо її для нащадків. 

Насамкінець хочу подякувати своїм вчителям: друзям, редакторам, натхненникам, які пробачали мені мою недосконалість, вірили в мене, а часом і заганяли в глухий мовний кут запитаннями: "Для Чого? Чому? Що? Коли? Як саме?" Разом ми СИЛА! 

P.S. Сподіваюся, я була коректною. Якщо десь схибила, то скажіть мені де, я обміркую. Успіхів вам і натхнення! Ваша Я. "