ІВАН НИЗОВИЙ: "Я належу Україні"
Іван Низовий - український письменник, поет, прозаїк, публіцист, журналіст, редактор, громадський діяч, автор понад 100 збірок поезій, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей. Член Національної спілки письменників України з 1972 року. Член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Лауреат премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, імені братів Богдана і Левка Лепких, імені Олекси Гірника... Жив і творив на Львівщині та на Луганщині.
Народився на засіллі Рудка поблизу села Марківки, що на Сумщині. Часи були лихі, тривала війна, село окупували гітлерівці. Хату знищила німецька бомба, і родина - бабуся, мама й сестричка Люда - знайшли притулок у холодному сирому льосі. Там і народився зимової крижаної ночі майбутній поет. І від самих, можна сказати, перших днів свого життя йому довелося зазнати недитячих випробувань.
«З низів недонищених - Боже дитя -
чи то як прокляття, чи то як знамення,
явився я світу, в безродне життя
прийшов сиротою, без благословення
й призначення долі...».
* * *
Блакиттю очі хлюпали з-під брів,
Легким туманцем ніжності повиті...
Я сто річок блакитних перебрів,
Та не зустрів подібної блакиті.
Я в кожній жінці вгадував тебе,
Блакитнооку - й завше помилявся:
Було всіляке - синє й голубе -
Блакиттю жоден погляд не пойнявся.
Тебе я першу в очі цілував,
Спиваючи з блакиті прохолоду,
Й від того враз теплішали слова,
Голублячи в очах взаємну згоду.
На жаль, ми не навчилися любить
Досмертно - під зопрілим падолистом
Минуле спить, і вся його блакить
Давно туманом змазана імлистим.
(с) Низовий Іван Данилович, 2000 , зі збірки «Джерело у ясних ясенах»
СЕРПНЕВА ГРОЗА
Сліпуча зав'язь блискавиці
На гілці грому.
Лежу, пірнувши у копицю,
В пахку солому.
Принишкли верби та осоки,
Принишкли коні,
І ллється дощ в криничні соти
На оболоні.
І затишно мені, і втішно
В теплі копиці,
Мов щось просвітлено-безгрішне
Уперше сниться.
(с) Низовий Іван Данилович, 1970, зі збірки «Стебло»
* * *
Цвіли гречки, і половіли
Жита, і врунились вівси,
І жайворино так дзвеніли
Небес блакитних голоси,
Й з роси злітали перепілки,
Гули над квітами джмелі,
Й стрибали яблука із гілки,
Щоб покататись по землі...
Ото був рай - такого раю
Вже не знайти вовік мені:
Куточок батьківського краю
Скраєчку щастя по війні,
Хоча й без батька без Данила,
Який пропав десь на фронтах,
Зате ж хоч мамина могила
Була у затінку хреста!..
Ото був рай - посеред пекла
Вже брунькувалася любов,
Яка, на жаль, мов річка втекла,
Вже не повернеться ізнов...
Не повторити неповторне -
Свого життя й чужих життів,
І не своя земля пригорне
Тебе, хоч як би ти хотів -
Жадав лежати під пухкою
Своєю рідною... Здаля
Завжди вабливою такою
Здається батьківська земля!
...А там давно уже й не тліє
Родинне вогнище. Гречки
Вже не цвітуть. Не половіє
Високе житечко. Річки
В печалі висохли. В зеніті
Не зависають жайвори
І в здичавілім різноквітті
Джмелів прикоськали вітри...
Чого ж такий нестримний потяг
До першовитоків завжди?
Я ж втік звідтіль!
Чому ж я потім
В часи біди тягнувсь туди?
Туди, де й цвинтаря немає
І загубивсь могилки слід
І мамин хрест не заховає
Мене, самотнього, від бід.
Мені ніде вже не сховатись -
Ні тут, ні там. Ніхто й ніде
(Собі самому час признатись!)
Мене, забутого, не жде.
Сиджу, мов голуб, на балконі,
Давно не сизий - в сивині,
В недобровільному полоні,
В нелюбій серцю чужині.
Втрачаю зір. Останнє трачу:
Надію - посестру химер.
Не знаю вже, сміюсь, чи плачу...
Чи ще живий, чи вже - помер...
(с) Низовий Іван Данилович, 2003, зі збірки «По промінчику доброти»