Наталя Данилюк

21.09.2019

Дивовижні вірші пише поетеса з Івано-Франківщини Наталя Данилюк! У мережі вона відома як kulbabka. "Любові і світла резерв", право на який залишає за стобою авторка, автоматично передається читачеві. Вірші Наталі несуть у собі лікувальні властивості! - особливо у наш час це просто необхідно. Глибинна, родюча, легка, мелодійна мова автора зачаровує, викликає відчуття безтурботності і... вдячності за розкриті очі. Навіть якось забуваєш про те, що такі вірші легко не приходять...

І поки в мені кипить удячність і подив, варто про них написати. Навмисне не вигадаєш такої зустрічі. А зустрінеш - дивовижишся ще довгенько. Пазли життя складаються ой як несподівано. От уявіть собі, їдеш на зустріч до однієї людини, а потрапляєш на зустріч із багатьма. І вони роблять твій день, і вбагатомірнюють твоє уявлення про світ, у якому ти живеш...

І ось у мене в руках опиняється книжка "СвітиТи мусиш" автора Наталі Данилюк. Я зводжу очі й за декілька митей прозріваю. Переді мною стоїть Кульбабка і дарує мені свій невагомий усміх. Так часом усміхається дитині мати - світла, осяяна якоюсь лагідною таїною... Потім я слухаю її вірші і зачаровуюся ще більше. Звертаю увагу, як вона світиться і загортає присутніх у своє жіноче сяйво (а вона ще й мати чотирьох дітлахів!), як реагують на те колеги по літоб'єднанню, звичні до її слова. Очі їхні теплішають і відволожуються не менше ніж мої. А ви колись чули, як кульбабки читають вірші? ;)

Дорогою додому, у задусі плацкарту читаю прдаровану книжку зі співзвучною моєму світові назвою, і розумію, звідки те сяйво. З родинного гнізда, на яке Наталочці дуже пощастило. А може, вона просто вміє бачити сяйво простих речей.
Читаєш і розумієш, як, коли війна і зневіра, а ти мати, хочеться вберегти своїх маленят, а заразом і всіх, хто потребує захисту і підтримки, просто, м'яко і безпафосно показати інший бік життя, сповнений родинного затишку, злагоди і любові. А рідна природа описана так, що шкірою, усіма її мурахами, відчуваєш, як любиш рідну землю.

Це була дуже вчасна, я б сказала, помічна книжка, у назві якої закодовано владну настанову самої природи - "СвітиТи мусиш".

Нація

Я - народ, що освячений трИзубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.
Це в мені під багряними стягами
Розпинали церкви і хрести,
Катували, морили ГУЛагами
Очманілі від люті кати.
Це мене шматувала навалами
Степова знавісніла орда
І впивалась отруйними жалами
Геноциду нещадна біда.
І стріляли у мене, і вішали
Самозвані чужинські царі,
Та дарма, бо стократ сміливішими
Повставали мої бунтарі.
Це ж мені зроду-віку написано
Хліб ростити на рідних полях,
Під огненним плекаючи тризубом
Жовто-синій окрилений стяг!
Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік...
Я - сіяч,
Я - поборник
Я - нація,
Так було і так буде повік!

Квітникарю, прошу́, загорніть мені жмуток весни...

Квітникарю, прошу́, загорніть мені жмуток весни
В шурхотливу газету! Візьму оберемок духмяний,
Пробіжусь під дощем аличево-шовково-хмільним
І нитками його позатягую давнішні рани.

Квітникарю, прошу́, загорніть мені кращий - он той...
Я сьогодні від щастя така неприборкано-п'яна,
Ніби взяла і виграла сонця обійми в лото!..
І дорога моя мерехтить, мов гладка порцеляна!

І сліди, мов уламки розбитих на друзки свічад,
Віддзеркалюють клаптики свіжо-бузкового неба!
Розтинаю повітря, а пульс торохтить невпопад,
І судини мої стугонять, мов напоєні стебла...

І душа - обважніле від цвіту живе деревце,
Що радіє отій життєдайній намоленій зливі!
Квітникарю, прошу́, загорніть мені щастя оце -
Не зада́рма, а так -
за усмі́шку,
за очі красиві!

Крі́зь бірюзові скельця...

Крі́зь бірюзові скельця
Сонце, неначе лайм.
Слухаю ритми серця,
Літо в мені онлайн.
Зві́льна* сотаю стежку
Через густі лани.
Вставивши свіжу флешку,
Червень гортає сни.
Хвилі, немов позлітка,
Весело шурхотять,
В радощів - безлімітка,
Сонцю кричу: "Дай п'ять!"
Тепла його долоня
Лине навстріч моїй!
Цідить сонливий сонях
Промені поміж вій.
Крізь бірюзові скельця -
Неба аквамарин,
Між децибелів серця
Вібротони́ судин.
Шепіт морської піни
В мушельках теплих вух,
Скелі, як бедуїни,
На трав'яний кожух
Сіли лічити хмари
Крізь золотий пилок.
Проблиски, мов динари,
Сиплються між гілок.
В турці парує кава,
Наче арабська ніч.
Сонце моє русяве,
Клич за собою, клич...
Літо моє, не сердься,
Вітер у голові!
Крізь бірюзові скельця
Фарби, немов живі!

Занурена у музику дощів...

Занурена у музику дощів,
У сиву органзу краплин прозорих,
Бреду босоніж в мокрому плащі
Повз ліхтарів яскраві метеори.

І, плавно розсікаючи озон,
Мов плазму океану каравелла,
Вслухаюся в небесний баритон -
Розспівується грозова капела.

Б'ють на ударних блискавки прудкі
І спалах розсікає темні хмари!
Свої перуки, змоклі і важкі,
Обтрушують на во́гкі тротуари

Акації у гранулах краплин,
Мов парижанки, горді і високі!
Закутана у зливовий сатин,
Вдихаю шепіт вулиці крізь кроки.

І так мені спокійно на душі,
Пряде вечірнє небо сивий ку́жіль...
Пунктиром обриваються вірші
І... плюскаються у дзвінкі калюжі.

Весняно-погідне

Розпогодилось наче -
аж бризнуло в душу коктейлем
березневого фрешу!
І серце зробило кульбіт!
Бірюзова весна
розсилає по світу е-мейлом
у рожевих конвертах
мімозово-ніжний привіт.

У навушниках - щебет
і теплі котячі концерти,
на щоках - мітки янголів -
милі й чудні ямочки́!
Як дощам не під силу
прикмети весняні зітерти,
так і сонця не згаснуть в очах
золоті світлячки.

Розпогодилось наче:
в душі, у природі довкола,
життєдайними соками
знову нуртують бруньки...
І потягує віти розве́снена
вишня спроквола,
умокаючи пальчики
в ніжні хмаринні вершки.

Рештки талого снігу
бринять, мов акорди гітари,
стугонить металева труба,
як запалений нерв!..

Відпускаю тривоги свої,
мов небесний ліхтарик,
залишаю у серці
любові і світла резерв!

Дощ перестрів мене раптово...

Дощ перестрів мене раптово
На тихій вулиці міській,
Де усміхались волошково
Весняні бісики з-під вій...
Де все було таким ще сонним
В обіймах ранньої весни...
Лиш розфіранчені балкони
Пливли в повітрі, як човни,
А вітер дмухав на вітрила
З легкої диво-органзи.
І я віршами говорила,
Виймала слово зі сльози,
І лікувала наболіле,
Допоки дощ оцей не вщух.
А краплі бісером летіли
І шелестіли біля вух.
Я затуляла теплі груди,
Немов боялася, що хтось
Тепло в душі моїй остудить...
А з неба свіжого лило́сь
І обмивало все на світі:
Тривоги, біль і гіркоту...
І стін зволожене графіті,
Мов розтікалось на льоту.
І так хотілось розгубити
У цій мандрівці дощовій
Все відболіле й пережите!..
Але найдужче... Образ твій...

Люблю...

Люблю міста великі й метушливі,
Юрбу строкату в пазусі весни,
Обличчя світлі, мрійні і щасливі,
Зустрічний погляд, теплий і ясний!

Люблю гортати слайдами пейзажі,
Будівель древніх стіни кам'яні,
Де леви у дозорі, ніби стражі,
Суворо в очі дивляться мені.

Вони мовчать про давні таємниці
Розвіяних в історії віків.
Мій гордий леве, як тобі сидиться
На цій плиті холодній і слизькій?

Такий у тебе погляд норовливий,
Що і на мить не викаже жалю,
Не личать левам чуйності пориви...
Тому, і велич лев'ячу люблю!

І так відрадно зліва заховати
Чужого міста теплий аромат
І повезти, як спомин, у Карпати
Цю жменьку щастя, взяту напрокат.

І при нагоді вийняти зі скрині,
Пірнути з головою в теплі сни
І так пливти, відбившись у вітрині,
В юрбі строкатій... В пазусі весни!..

Осіння історія

Поважний жовтню, пане мій ласкавий,
Як личить вам оливковий наряд!
Ну, запросіть на філіжанку кави
Самотню пані біля ліхтаря...

Вона така розгублена і мила,
В руках потерті рукавички мне,
Тріпоче, мов метеликові крила,
На вітрі теракотове кашне.

Погомоніть про те, про се, мій пане,
Під шурхіт падолисту і газет,
Під брязкання металу й порцеляни
Послухайте розчулений кларнет.

Хай ваша пані теплими вустами
Пригубить кави терпкість запашну
І загориться іскорка між вами,
І затеплі́є погляд пані... Ну!..

Побудьте трішки звабником принадним,
Даруйте компліменти і вірші,
Хай подих тютюново-шоколадний
Здіймає ураган в її душі!..

Летять думок розірвані конверти...
Та хто там знає, може й неспроста
Чомусь вам личить стриманість уперта,
А вашій пані - скромна простота...

Відпалали сади смолоскипами...

Відпалали сади смолоскипами,
Відхурделив легкий листограй,
І відлунює тихими схлипами
Обікрадений осінню гай.

До зими лиш півзойку, півподиху,
А надворі - квітнева теплінь!..
В листяній сухозлітці на сходинках
Забавляється сонячна тінь...

Розженеться руденькою кицею
І - шубовсть у шемріння сухе!
Підсолоджені ранки корицею,
Хоч повітря незвично терпке:

То гірчить ароматною кавою,
То димами з городів повзе...
Мов виделкою, віттю іржавою
Настромила хмаринне безе

Усамітнена вільха і мружиться
Від медових цілунків тепла!
Пересохла порепана вулиця
У янтарних тонах попливла.

Припаду, щоби сонця напитися,
Зачерпну, ніби пташка крильми,
Може трішки на серці розвидниться
І розвіється попіл зими.

Може, снігом густим припорошені,
Чорнокрилі примари війни
Між архівів минулої осені
Перетліють, а там - до весни

Зовсім близько, півзойку, півподиху
І півкроку лише одного́!..
О, як мало нам треба для подиву,
А шукаємо бозна-чого...

Повітряна кулька

А сніг до взуття прилипає, мов жуйка,
Вкриває дорогу рядном
І серце моє - то повітряна кулька,
Яку ти наповнив теплом.

Тримаю її за мотузку думками,
Ще мить - відпущу, полетить!..
Так пахне ваніллю повітря між нами,
Аж гусне зефірно блакить.

За промені світлі, неначе за віжки,
Хапаємось міцно удвох,
Мов сонця налив із медової діжки
Нам добрий усміхнений Бог!

Іще не пора березнева, лиш лютий,
Та щастя зриває нам дах!..
Мій погляд замріяний, ніби прикутий
До блиску в коханих очах.

Минаємо натовпу тьму кольорову,
Маячимо в люстрах вітрин...
Тримай моє серце за нитку шовкову,
Тримай, бо втече догори!

Заплети мене в коси трави...

Заплети мене в коси трави
золотим сухоцвітом
і на згадку п'янкий оберемок
собі зберігай,
коли взимку раптово душа
засумує за літом,
завари собі з медом
на травах настояний чай.

І впивайся теплом і ковтками
смакуй ностальгію,
ще й приправивши ніжністю,
ніби вершками, напій...
Хай за вікнами вовна
густа на деревах біліє,
ти у спогадах ніжних себе,
мов дитину, лелій.

І пригадуй жита - золотисті
й тугі, наче дреди*,
кучерявих волошок і льону
легку голубінь,
і, намочені пасмами річки,
протоптані кеди,
що ловили у полі мою
наполохану тінь!

Буде в шибку мести
й лютувати лиха завірюха,
буде вітер гасити
лимонні старі ліхтарі,
притули оберемок пахучий
до теплого вуха,
наслухай шепіт літа крізь
кашель зими в димарі.

*Дреди - особливо заплетені і скручені в ковтуни пасма волосся.

Бабця пече зави́ванці великодні...

Бабця пече зави́ванці великодні,
Запах такий духмяний - на цілий двір!
Ніби спускається з неба Дух Господній,
Піч позіхає жевривом, як факір.

Бабця пече паски́ і солодкі ба́би,
Сипле родзинки в тісто, немов зірки...
Мліє гаряче диво, рум'янцем вабить,
Лиже вогонь засмаглі хрумкі боки.

Збоку росте найменша рум'яна паска -
Буде смачна потіха мені малій!...
Піч розпеклася, наче нагріта праска,
Пара, як біле мливо, повзе по склі.

Тихо сиджу, бо рипатися негоже,
Щоб не потало тісто, що підросло.
В кожному де́ку вродиться сонце Боже,
Кі́птем обтрусить в комині темне зло.

І Берегиня роду тонка, мов свічка,
Руки, від тіста білі, здійме увись...
Бабці давно немає і давня пічка
Вже не вагітна здобою, як колись...

Але у Страсний тиждень, за крок до свята,
Щось дивовижне коїться - вір-не-вір:
З пам'яті виринає старенька хата,
Мліє у пе́чі паска рожевувата -
Запах на цілий Всесвіт, не те, що двір!..

Падаю в небо...

Мамо, я падаю в небо - все вище і вище...
З лівого боку не серце, а чорна діра.
Там, піді мною, суцільне димить попелище,
Битва триває між силами зла і добра.

Голими п'ятами ковзаю плавно по хмарах,
Мов паперовий кораблик, що з бурі війни
Вирвала смерті раптова холодна примара...
Мамо, прошу, не шукайте чиєїсь вини.

Може й мене хтось покликав тримати це небо,
Стати на варті мільйонів невинних життів,
Поки чужинська орда розкрадає ганебно
Землі мої, наче зграя скажених вовків.

Так повелося: хтось мусить собою прикрити
В пастці скалічене миру тендітне пташа,
Важко злетіти увись, бо крило перебите,
Але ж яка в нього вільна живуча душа!

Скроплене кров'ю загиблих, воно стрепенеться,
Змиє високо і темінь густу розітне!..
У відголоску його невмирущого серця,
Мабуть, пульсує й малесенька частка мене...

Мамо, я падаю в небо - далеко-далеко,
Наша хатина, як цятка, ще мить - і нема...
Там, піді мною,- пекельна задушлива спека,
Попіл кружляє, немов серед літа зима...

Твої сліди затягує спориш...

Твої сліди затягує спориш,
Терпких думок насіялось, як маку.
Коли в мій бік піввічності мовчиш,
Невтішне серце проситься в атаку.

Воно не знає милості й жалю,
Воно й себе шматує до нестями!..
Чи ще люблю? - спитаєш.- Так, люблю,
Та що усе це змінить поміж нами?

Чи сколихне холодну сиву тиш,
Чи прорідить цю те́мінь карооку?
Коли в мій бік піввічності мовчиш,
Коли в мій бік не робиш і півкроку...

В дитинстві моєму...

В дитинстві моєму
на сволоку звили гніздо
пернаті пісні,
зозулясті казки і поеми...
Крізь пам'ятні нетрі
думками дотягуюсь до
минулих років,
де не тягнуть сучасні модеми.

Між мною і небом
відкрито духовний портал,
де Всесвіт виходить
за межі усіх моніторів,
увімкнений Богом,
легкий надчуттєвий сигнал
душа моя ловить
з верхівок незримих соборів.

Я тут ще мала
і навшпиньки не вийде ніяк
торкнутись до сонного
соняха кінчиком пальця...
Жахтить каганцями
у полі пшеничному мак,
що вишило літо
стібками тонкими на п'яльцях.

На вітах кошлатих
вигойдує велет-горіх
ранкових пташок
дивовижні пісні-перегуки,
рипить перестигло
старенький дубовий поріг,
сухим різнотрав'ям
пропахли бабусині руки.

І так мені любо
і затишно, мов у гнізді
малому пташаті:
злітаю і падаю вгору!
А крила у тата
і мами - такі молоді,
мені розвіконюють
теплу блакить неозору!

Тулюся думками
до споминів через роки,
що в рі́зьбленій скрині
пиля́ться укупі з казками...
Хурделять у вікна
тендітні легкі пелюстки,
біліють, як іній
на скронях у сивої мами.

Пташка

Пташко моя, а небо так низько-низько,
Борошно трусить лютий і буде сніг...
Сльози течуть шибками, бо їм там слизько,
Вітер у спину дме і збиває з ніг.

Знай, то є щастя - бути крилом для когось,
Знай, що любов - насправді свободи вдих!
З давніх давен закладена мудрість Богом
В істинах вічних, наче вода, простих.

Кожна душа - то квітка, що сонця просить,
Штучним теплом даремно не приручай.
Є такі крила, що й неба для них не досить,
Розмах такий безмежний, що аж за край!..

Є такі люди, що космос несуть у грудях,
Втрапиш туди і втопишся камінцем!..
Що ж ми так мало тямимо часом в людях -
Не роздивитись, поки лице в лице...

Не зрозуміти, поки мчимо нестримно,
Поки шалені темпи збивають з ніг!..
_________________________________
Пташко моя, закутайся, буде зимно...
Борошно обертається в білий сніг...

Спробуй...

Спробуй не впасти духом, коли несила
Стати собі опорою в час важкий...
Знаєш, простіше взяти і скласти крила,
Пилом припасти, наче старі книжки...
Десь на поличці долі, всіма забута,
Вирвана із корінням з-поміж своїх...
Спробуй закрити вуха й себе почути -
Десь ворухнеться ноткою чистий сміх...
Світлий, наївний, добрий, тому і щирий,
Наче колись в дитинстві: тобі десь п'ять,
Може і трішки більше... Дощу пунктири
Б'ються землі у груди і мерехтять.
Плавиться світ у ртуті хмільної зливи
І шурхотять намоклі перуки крон...
Що тобі дощ? Ти зараз така щаслива!
Небо легке, мов росами вмитий льон...
Там, де дощить, там завше веселка сходить -
На горизонті барвами грає пруг!
Спробуй сюди приходити в мить негоди -
Гроз безпросвітних, бурі та завірюх...
Нащо шукати щастя в захмарній зоні?
Рано чи пізно втомишся, давши збій...
Так, як перлинка в мушельці безборонній -
Так цілий Всесвіт криється у тобі!

Відлистопадиться...

Відлистопадиться, я знаю,
Затихнуть сльози і печаль.
На стиглих персах небокраю
Світанок випрозорив шаль,

Налиту хересом багряним.
На листя клена де-не-де
З надтріснутої порцеляни
Пролила осінь каркаде.

Гірчить повітря полиново,
Пітніють саду вітражі...
Не ти мене зігрієш словом,
Зігріють інші, та... чужі.

І я забудуся з одчаю,
Усім жалям наперекір!..
Відлистопадиться, я знаю,
Лиш не здавайся, чуєш? Вір...

Кутайся, дівчинко...

Кутайся, дівчинко, кутайся,
знову зима...
Сни посіріли, мов кадри
старі монохромні.
Сивого озера гусне
вершкова кайма
тріщинки ниють, неначе
судини судомні.

Кутайся, дівчинко, чуєш,
у пору застуд
вижени протяг з душі
і дражливі озноби.
Просто звикай, що життя -
не завжди Голлівуд,
може колись пощастить
із десятої спроби.

День завесніє і променя
скальпель тонкий
лід розітне і ростки
проберуться назовні...
Кров забурлить, як весняні
прудкі потічки,
тепла блакить пробіжиться
по вижухлій вовні.

Все в тебе буде: і мрій
неземних вітражі,
сяйво з-під вій і хмарини
пухкі під ногами!
Тільки не стій, не тремти,
як листок, на межі!..
Кутайся, дівчинко, небо
вагітне снігами.

Що мені вдіяти?

Що мені вдіяти з цим божевіллям весни?
Як вгамувати свою неприкаяну душу?
Мокрими віями небо лазурне ворушу,
Хмари пливуть, наче пір'ям набиті човни.

Теплими пальцями міцно хапаюся за
Нитку, що сонце, мов кульку шафранну тримає...
Пахне повітря зеленим жасминовим чаєм,
Схоже, в душі назріває майбутня гроза...

Збити б усе, як вологу у хмари пухкі:
Дрібкою перцю розвіяні кривди й образи,
Поза контекстом розсипані жмутками фрази,
Де обпікають слова полиново-гіркі...

Всі попелища в тісних закомірках душі
І недовіру, помножену вдвічі на гордість -
Вилити все у чуттєве співзвуччя акордів
Цих життєдайних, нашептаних небом дощів!

Що ж мені вдіяти? Я, наче буря хмільна,
Що проти вітру здіймає обшарпані крила!..
Тільки чуттєвий порив заглушити несила,
Крокусом ніжним в душі ворухнулась весна.

Інші вірші автора тут:

https://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=13212