Саня Малаш

Із цим маленьким Всесвітом - Санею Малаш вочевидь ми познайомилися в Івано-Франківську. Саня була одним зі спеціальних гостей фестивалю "Мовою серця". Тоді я вперше дізналася, як співають янголи! Насправді я не фанатію від сумних правильних янголів. Обожнюю таких, щоб із бісиками в очах! Як ото Санька.
"Любові багато не буває" - каже Саня Малаш у своєму однойменному романі. А про себе іронізує: "Добрі люди кажуть, що моя вдача - маленька оксамитова коробочка, в якій замість обручки ховається чортеня". І тут же всерйоз додає: "Усе, що з нами (не)відбувається, є наслідком нашої (без)діяльності."

вірш

Відчинити всі вікна. Мовчати години зо дві,
Наслухати, як літо чинить циклонам опір.
І забути, що там, у прогрітій бетоном безодні
Розгубилися перші кроки твої плоскостопі.
Малювати на стінах манною кашею сонце.
Зазирати у вічі не схожим на тебе нащадкам.
І боротися, наче з набридливим незнайомцем,
Із одвічним питанням: «А що ж таки, справді, щастя?»
Ти щось маєш. Своє. Може, трохи не те, що просиш,
Може, душу заюшила кров`ю оця монотонність?
Може, серце вкривають струпами вранішні роси,
І ти мрієш про те, щоб тебе поховали в бетоні?
Але вікна розкриті, і літо пірнає в хату.
Знаєш, скоро ти вийдеш на волю, і все буде липень.
Сонце з манної каші всміхається волохато,
І очима нащадків на тебе, одужалу, глипа.
© Саня Малаш

* * *
Перейшли Рубікон на зелене світло. Вкотились до другого класу.
Скупалися в двох морях. Поміняли вісім зубів.
Побіліло волосся на тім'ї, шкіра від сонця спеклася.
Ти казав - мамо, будь теплішою, щоб я більше тебе любив.

Мов на дріжджах, IQ підходив, а проба Руф'є спадала.
Ми навчилися замовляти англійською страви в кафе.
Ти вперше біг до сусідів співати про пана, про господаря,
А вдома, банкноту розгледівши, чомусь відказував "фе".

Ти не раз цьогоріч питав мене, куди виселяються душі -
І показував, не дослухавши, гру, яку на смартфон закачав.
"Людина тоді молодець, коли вміє робити суші" -
І притулявся довірливо до татового плеча.

Ми пройшли Крим і Рим. І риноскопію, яка показала одужання.
В рюкзаку ти ослаблюєш лямки, щоб не важко було тягти.
"Мамо, як мені стати людиною - дорослою, та не байдужою?"
Відпускаєш мою долоню. "Буду вчитися далі. А ти?"

© Саня Малаш


* * *
Я мандрую нарцисовим полем. Під ногами ламаються стебла.
Навсібіч розлітаються квіти - куртуазні, тремкі, філіґранні...
Але я не вповільнюю кроків. Межи ребер - ні зимно, ні тепло.
Надивилась за рік - донесхочу. Час прощатись... бо я вже на грані.

Роздратовано хрускає листя. Навздогін мені бризкає соком:
"Іч, яка ти! А ми сподівались... Ех, нікому ми в світі не любі".
Я мовчу, - бо наснилося ниньки, що комусь це все вилізло боком.
Кілометри полеглих нарцисів - ніби відеоряд на ютубі.

"Як могла ти так підло вчинити? Ми ж тобі... Ми завжди... Ми для тебе..."
Але я, озвірівши, скубу їх - і чимдалі з розмаху шпурляю...
І приречено дивляться вгору стеклі соком нарцисові стебла.
Я не можу... Не хочу. Не буду! Чом не видко звідсіль небокраю?

Чом тягнуся цим полем стоклятим, за собою лишаючи квіти -
Філіґранні, тремкі... остогидлі... А попереду їх - ще мільйони.
А мені вже б побачити обрій - спалахнути під ним...і згоріти.
Я простую нарцисовим шляхом. І нема ні початку, ні скону...

© Саня Малаш


* * *
Ти зустрічаєш його на узбіччі в сутінках.
Він усміхається - мовчки, насилу, зболено:
Стільки порад, але жодної з них - посутньої.
Він би тобі сповідався, аби дозволила.

Ти дозволяєш - і слухаєш, наче оперу,
Правду, яка ланцюгом вас докупи скручує.
Знаєш, що ти тут безсила, та кажеш: "Спробую", -
І - понеслося... Все, дівчинко - ти приручена.

Вранці питаєш себе: це хіба відносини?
Просто затьмарило щось, наче сорок градусів...
Та по обіді вже міряєш пульс лососеві -
Тільки б той пан не покинув тобою гратися.

Тільки б лишався цей погляд, до тебе звернений -
Певно, єдина розрада, що в Неба вкрадена.
Ти сповідаєшся - снами, сльозами, нервами...
Ти сподіваєшся - бути його розрадою.

© Саня Малаш


Чому, коли спиш - літаєш, а вранці - об землю пикою?

Чому, коли спиш - літаєш, а вранці - об землю пикою?
І там, де почато мандри - димні соснові привиди.
А хтось-таки мчить у сни твої, ніби ти з того світу кликала.
Навіщо йому відчиняєш? Не давай собі зайвого приводу.

Та двері вже - навстіж. Ось він, злісний фантом минулого,
І ти - не в диню з розмаху, а розп`яттям обійми розкинула,
Щоб згаяв твій час - до третіх півнів - прелюдіями-притулами,
А місяць в очах двоївся жовто-плямистими скибами.

Ти кажеш - не лячно падати, коли висоти не набрано.
А якби ген за хмари заніс тебе - то як тоді прокидатися?
Твій привид хитає німбом і навчає дихати зябрами,
Аби на дні океану продовжити термін придатності.

І ти віддаєш свій подих, ревнувши від болю дикого,
Сиво-сріблистим соснам - їм до захмарних сфер рости:
Він вже несе до крон тебе. Щоб звідти - об землю пикою -
Заради твого ж відновлення. Живи. На зв`язку. Він вернеться...

© Саня Малаш


* * *
У цьому бажанні несмілому - на тебе дивитись віддалека -
Є щось по-дурному зворушливе, як вірші на шибці помадою.
Розвіяла дощ твоя усмішка. (Тут серце зігнулось рогаликом).
І ти розчиняєшся безвісті... А я... я все згадую, згадую...
І сонце, що вийшло скупатися, затуркану душу вилизує.
І навстіж вікно - те, що з віршами. Це значить - не час спочивати ще.
І в цьому бажанні таємному ти знову лунаєш репризою,
І усмішка в тебе - мов дзеркало, де б літо могло відбиватися.
Дивлюся на тебе віддалека, крізь роки дивлюсь неприкаяно,
Купаю в дощах твою усмішку, під сонцем висушую враження...
І цьому бажанню нестримному - здається, радіти звикаю я.
Така по-дурному залюблена... така справедливо ображена...

© Саня Малаш

* * *
Коли людина каже мені, що щаслива, я їй вірю. І, доки промені, які вона ловить на льоту, не обпікають інших, я вважаю, що людина має на це право.
Людина має право і буває щасливою, коли вона товста, худа, або з ідеальною фігурою. Коли вона здорова або має невиліковну хворобу. У стосунках і без. Із дітьми й без. Працевлаштована й безробітна. З зарплатнею в тисячі єврів і з мінімалкою. Оточена друзями й відлюдькувата. Моногамна й така, що практикує секс заради сексу. Фанатка Винника й послідовниця Бортнянського.
Усе, що їй потрібно для щастя, в неї вже є.
І я їй вірю.
Але обов'язково на обрії замаячить хтось, хто скаже: "Ніт! Ти себе обманюєш! Ти не можеш бути щасливою, доки ти ТАКА. Ти маєш стати іншою й зрозуміти, що іншою бути набагато краще.
Обов'язково буде хтось, хто заявить: "Ти кажеш, що ти щаслива, бо в тебе занижена самооцінка. Ти займаєшся самонавіюванням. Ти безвідповідальна й одного дня за це поплатишся".
Цим хтось може бути мимокрокодил, а може бути близька людина. Але в обох випадках, знайте, ніякої декларованої турботи про " безвідповідального брехуна" там немає. Там є бажання диктувати, як людина повинна жити, а як не повинна.
Відпускайте щасливих. Вони товсті, худі, бідні, занадто багаті, люблять оселедець із варенням, читають Емму Андієвську...але вони крилаті. Не вам визначати висоту й тривалість їхнього польоту.
На світлині дівчина, яка не вміє робити селфі, зате добре видно, що вона щаслива.

© Саня Малаш