Тихо, батько іде!..

Тихо!
Батько іде...
А іти чоловіку несила -
Інститутською вгору,
кривавії сльози п'ючи...
Він кремезний такий!
А от горе взяло - і убило...
Був синочковим батьком -
тепер залишився
нічий.
Ця непевна хода...
Не вбачаймо у ній алкоголю,
бо вже звикли дивитись,
як горе хитає людей...
У безтямі іде -
слід у слід свого сина. Й від болю
сотня квітів земних
кам'яніє побіля грудей.
Батько йде.
А навколо -
портрети-портрети-портрети...
Боже, як же він міг?
Як же ми, українці, могли
не зробити всього,
щоби
Сотня,
не звідавши злету,
залишалась Земною?!
Не сміли дивитися вглиб...
Оступаючись, йде -
так Герої ішли до
безодні...От і рік проминув,
як із сином немає зв'язку.
Інститутська вроста
у Алею Небесної Сотні...
І здригаються квіти,
як діти здригались
від куль...
Він стає
невпізнанним
від кожної свіжої кулі.
Він - скорботна мішень.
І далеко іще до мети.
Хлопці гинуть у ньому.
Він -
грань
між майбутнім й минулим.
Та іще б до портрета синочка
наживо
дійти...

Тетяна Яровицина