* * * 

Ти пробач мені, Всесвіте, складені крила
і змарновану ніжність, і згаяні дні!..
Ніби ще не жила, ніби ще не любила.
І ще стільки життя у змарнілій мені!

Та неправда: було! І розкрилля, і пута,
і шалений політ від мети до мети...
Боже, скільки всього я ще маю забути!
Скільки ще - пролетіти? пробігти? пройти?

Я нестримно живу. Отже, серцю так треба.
І хтозна скільки сліз ще зроню крадькома...
Дужий Всесвіт молю, щоб подужали небо
двійко рідних крильцят. Щоб усе не дарма.

Скільки в серці одненькім надій і покути!..
Скільки холоду й жару в ковтку самоти!..
Боже, скільки всього я ще маю збагнути!..
Боже, скільки всього я ще мушу змогти!

Я жила. Я була. Я кохала й тужила.
І втрачала себе там, де згоди нема...
Ти мені зашпаклюй всі надірвані жили,
ну а решту любов залікує сама.

Тетяна Яровицина, 2020

Перед стрибком

Для люду нібито дрібниця,
насправді ж – диво крайове!
У серці рідної столиці
маленька вивірка живе.

О, як мені було до серця
щоденно бачитися тут!
Та... справи кепські: доведеться
Рудій змінити свій маршрут.

Не вийде більше скоком-боком:
спиляли вишню (хай їй грець!),
тут – вражий кіт, а ген – сороки
(і годі рватись навпростець!).

Додолу – зась. Безвіте небо
утому скупчує свою.
Та хай там як, додомцю треба.
Дашóк! Принишкла на краю...

Життя кладе такі маршрути,
що й потикатися не варт!
Хвостом рудавим крутить, крутить,
аби узяти дужий старт

і безмір летом подолати –
правує крихітним клубком
прозорий хвостик білченяти
перед стрибком. Перед стрибком...

З вікна дивлюся винувато,
досада длубає мене...
Що вирішить руда: чекати?
Чи здужає і дострибне?

Тетяна Яровицина, 2022

ТИ Є!

Найстрашніше – не вмерти:
найстрашніше – це зникнути,
ніби тебе й не було!
А залишити слід?!
А зоставити плід?!
А віддати тепло?!

А сказати про все
щонайнайважливіше в житті?
А розкрити пелюстки душі
так, як зроду хотів?!

Найстрашніше – це нишкнути
тихше води і трави.
І не мати на сóбі лиця,
й не нести голови...

Не знаходити сил.
Не доглянуть могил.
Не розгледіти сенсу,
в жагу не спровадити лють!
Що ж це: жити, любити
і вірити, доки дають?!

Раптом випаде вижити,
знати, як закінчиться війна...
Розпові́сти нащадкам,
який він з лиця, Сатана.

Будувати тривкіше.
Плекати вірніше стократ!
І... мовчати у віршах
про біль. Бо вони – для добра.

Тетяна Яровицина, 2025